Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою - Ірена Ігорівна Карпа
Не кутайте бідолах! Їм мусить бути легко і комфортно. Не пхайте їх у важкий одяг, в якому й ходити, і пріти треба буде, як старим радянським пенсіонерам. Пожалійте їх – вдягайте, як себе. Ви ж не мазохіст із тяжкою параноєю про «продує»? Але якщо ви вже поперли в гори, значить, з головою все більш-менш.
До того, як мала початися скеляста стежка, ще був шмат цілком придатної для авто дороги, але тут нас чекав шлагбаум. «Нема нічого тупішого, ніж іти в горах заасфальтованою трасою», – зітхнули ми і пішли. В рюкзаку у нас вино, місцевий козячий сир, хліб, томати, хамон, кров’яна і біла ковбаса з сільської крамниці, оливи – непогана мотивація і для голодного дорослого, правда?…
От тільки десь метрів за двісті очі сонної Каї сказали нам: «Придурки, ви дещо забули». Кая в машині не поспала і тепер марудилася. (Трохи помагали хіба випадково знайдені в рюкзаці пастельні олівці – ними діти час від часу на принагідних камінцях малювали «маму», з її очима дірками і ротом-рискою. Фотографічне попадання.)
Робити нічого – повернулися за візком, доїхали до початку стежини, Кая скоцюблено у візку поспала, ми, ховаючись від вітру, пообідали, заховали візок за скелястими виступами і встигли видертися на хребет якраз вчасно – на заході сонця тут починається дивовижна, завжди нова гра світла і хмар. На тій висоті ви фактично йдете понад хмарами, вітер стрімко розгортає їхні потоки просто у вас під ногами, вам то відкриваються далекі панорами, то вже за метр постає стіна густого туману.
Я думаю, на той час, як ви зберетеся з дітьми в гори, у вас за спиною будуть уже кілометри прогулянок у парках, вулицями, біля проїжджих частин та інших місць із підвищеною небезпекою. Захищаєте ви свою дитину від собак чи собак від вашої дитини – справа третя, головне, що ви мусили правильний захват долоні вивчити. Себто не просто дитину за руку тримати, як ото закохані прогулюються чи дитсадківці на прогулянці, а тримати, правильно обхопивши пальці з окремо зачепленим мізинцем. Аби жодне падіння, сторонній рух чи циклон не зміг вирвати дитячої руки з вашої. Описати словами це важко (мені принаймні), при особистій зустрічі навчу, якщо ви раптом не вмієте чи ще лише плануєте розмножитися й виживати в цьому цікавезному світі. Нагадайте, гаразд?…
Так от, у горах просто на підйомі, коли немає можливості зірватися, не тягніть дитину на собі – хай відчує, що може сама. Там, де є небезпека, ясна річ, тримайте за руку чи й на руках – матінка-природа передбачила для нас доволі зграбний баланс із нащадком на пузі чи спині. Головне – не боятися. Щоправда, діти – істоти хитрі, і якщо воно розпробувало лайфстайл шамаханської цариці, що томно розглядає гори й хмари, сидячі на зручному рабі, не сильно-то воно й буде прагнути йти свій черговий кілометр пішки. Тут вас, якщо ви такі ж «терплячі», як я, може традиційно накрити.
І от скільки би разів я собі не обіцяла не проектувати на дітей свої досвіди, щоб не вийшло, як із моєю мамою і мною (мама – геніальний математик, я тупоголовий гуманітарій, що не годен второпати елементарних логічних речей), а все ж у Мунсені не стрималася. Моє нікчемне его таки виставило мені короткий список взятих висот, намотаних кілометрів, пройдених льодовиків і прожитих кисневих голодувань.
– Кая?! – зашипіла я, витягуючи її на черговий камінь, – ну чого ти без кінця ниєш? Ти моя донька чи ні?
Отут-то мене Кая і вбила:
– Я бебі! – цілком справедливо заявила вона. – І я хочу в каяску. І сосю.
Що ж, я зітхнула і потягла її далі. Благо, досвід навчив об’єкти ниття перетворювати на мотиватори:
– От і добре, зараз дійдемо до он тої полянки, а там і візочок, і соска буде, добре?
– Добі.
І ми повільно пересуваємося гірським кряжем, дивлячись на хмари, що пливуть, облизуючи наші черевики. Я роблю фотографії або Каї на тлі неба, або самого рухомого неба і скель. Паралельно думаю про те, що найкращий вік для бебіків у горах – це коли вони важать мало кілограмів, більшість часу сплять, бовтаючись у слінгу чи рюкзаку у вас на пузі, а фото в горах виходять найліпшими без нашої пики посередині кадру.
Е.
Енергія інтенсивності переживань
У кухні на стіні у нас висить календар, спродюсований Сашком Положинським. Складений він із фотографій вояків УПА – в горах, із багнетами, в кожухах. І чи то надивившись на фото моїх альпіністських звитяг, чи просто виражаючи свої мілітаристські бажання, моя півторарічна Кора, доївши своє фруктове пюре, гордо ткнула пальцем на котрогось із повстанців: «Мама!!!»
Ага, он у мене, виявляється, ще яка інкарнація була. Ну, слава Богу, я вже хоч не крєстьянка з загальновідомого логотипу «Мосфільма». Мухіну як скульптора я, звісно, поважаю (виключно за дизайн совєцького граньоного стакана), але виявити себе саме такою, суворою і з серпом, у свіжих дитячих очах було якось не тойво…
Нема для мене ціннішого ранку за той, коли я прокинулася в горах. Вийшла з намету чи на балкон готелику на горі, а там – вони. В тумані чи в сонці, з лісами чи без, у співі птахів, у передзвоні овечих дзвіночків чи в цілковитій монолітній тиші гімалайської пустелі. Сенс життя подається тобі замість кави, в простому горнятку – на, якщо забула.
Звісно ж, коли ви з дітьми, про медитацію чи довгострокове милування ліпше не мріяти. Однак пам’ятайте про знаки – їх завжди треба слухати. Ось я писала це біля межі Іспанії й Андорри, на тлі піренейської панорами масиву Педрафорка. На скелястих вершинах ще сніг, а стільки птахів разом я давно не чула, так само як і не дихала настільки кришталевим повітрям. Діти після вчорашнього походу сплять, як святі ангели. Кинулась було
